Такімобразом мою невдачу вони перенесли з достатньою твердістю, бо онарастворілась в їх власному, набагато більшому, горе. Особливо ми дивувалися тому, що знайшлася людина, досить низький, щоб звести наклеп на настільки нешкідлива сімейство, як наше: ми були бідні, аследовательно, заздрити нам було немає в чому; трималися ж ми з такімсміреніем, що здавалося за що нас можна ненавидіти? Хто мудрує, той залишається в дурнях Залишок вечора, і частина наступного дня були присвячені марним здогадам: хто ж наш ворог? Майже не було такої родини по сусідству з нами, на которуюне впало б підозра, причому кожний з нас мав свої особливі прічіниподозревать те чи інше сімейство.

Так сиділи ми так гадали, коли раптом вкомнату вбіг один з малюків; він тримав у руках якийсь гаманець ісказал, що підібрав його, граючи на галявині. Гаманець цей був нам всемхорошо знаком - не раз бачили ми його в руках у містера Берчелла.

Чесний мій сусід сидів біля своегодоміка і курив люльку. Коли я повідомив йому, що хотів би отримати з негоденьгі по чеку, він взяв чек і двічі перечитав його. - Невже ви не розберете підпису? - Запитав я. - Ефраїм Дженкінсон, бачите? - Так, - відповів він, - підпис досить виразна, і я прекрасно знаюджентльмена, якому вона належить, - це найбільший негідник, какоготолько земля носить.

Це той самий шахрай, що тицьнув нам з Мозесом зелениеочкі. Поважною зовнішності чоловік з сивим волоссям і ще у нього карманибез клапанів, вірно? І такий вчений розмову, все з древнегреческіміреченіямі, про космогонії та про створення світу? Я міг лише простогнав у відповідь.

- Ну от, - продовжував він, - вся його мудрість полягає внесколькіх цих фразах, які він і пускає в хід кожного разу, як відітвозле себе кого-небудь з учених; ну, та тепер я знаю цього шахрая і ізловлюего врешті-решт. Приниження моє було повним, однак найбільш неприємне було ще попереду, коли я повинен був постати перед дружиною та доньками.

Школяр, який втік бабак, не так боїться йти до школи, де його чекає зустріч з учителем, какбоялся я повернення додому. Втім, я вирішив попередити їх гнів іготовілся спалахнути, причепившись до першого ліпшого привід. На жаль, моя сім’я була налаштована аж ніяк не войовничо! Я застав дружину ідевочек в сльозах, тому що приходив до них містер Торнхілл сказав їм, що іхпоездке в місто не судилося здійснитися.

Дами, отримавши від якогось тозавістніка, який нібито був до нас вхожий, дурний про нас відгук, в той жедень поїхали до Лондона. Містеру Торнхіллу не вдалося з’ясувати ні лічностітого, хто розпускав про нас зловмисні чутки, ні причини, що спонукали його ктому; втім, які б не були ці чутки і хто б не був їх творцем, містер Торнхілл поспішав нас запевнити у своїй дружбі та заступництво.

Авраам же сказав, що обійшов весь ярмарок і ніде не міг розміняти квиток, хоч і пропонував півкрони за розмін. Ми були дуже засмучені цим; посленекоторого роздуми, втім, він запитав мене, не знайомий я з некімСоломоном Флембро, які проживають в наших краях, а коли я відповів, що він мойбліжайшій сусід, старець сказав: - У такому разі ми з вами погодимося.

Я дам вам чек на пред’явника, а вужеві Флембро деньжонкі водяться, будьте певні - на п’ять миль кругом такогобогача не знайдеш! Ми з добрим Соломоном, слава богу, не перший рік знайомі.

Як зараз пам’ятаю, у “три стрибки” зазвичай я його обскаківал, зате на однойножке він скакав далі мене. Чек на ім’я мого сусіда був для мене все одно, що гроші, бо я несомневался, що той в змозі буде його оплатити; після того , як чек був підписаний і вручений мені, ми розлучилися, весьмадовольние один одним, і містер Дженкінсон (так звали почтенногоджентльмена) зі своїм слугою Авраамом і моїм старим Меріно Блекберріпотрусілі з ярмарку.

Через деякий час я одумався і зрозумів, що вчинив необачно, погодившись взяти чек замість грошей у незнайомого мені чоловіка; яблагоразумно вирішив наздогнати покупця і забрати у нього свого коня. Але їх іслед пропав! Тоді я одразу ж пішов додому, вирішивши, не гаючи часу, отримати зі свого приятеля гроші.

Нособеседнік мій був надто лагідний і тихий, щоб вступати зі мною ведіноборство. На будь-яке моє висловлювання, яке могло бути витлумачено каквизов на спір, він лише хитав головою і мовчки усміхався, як би даючи темпонять, що при бажанні міг би мені заперечити.

Таким чином з древнейфілософіі розмова наша непомітно перейшов до предметів більше злободенних, іми розповіли один одному, що привело кожного сюди, на ярмарок.

Мені, як я його повідомив, необхідно було продати коня, він же, виявилося, потім тільки сюди і з’явився, щоб купити коня для джентльмена, орендував одну з його садиб. Я тут же показав свій товар, і ми ударіліпо рук. Залишалося лише розрахуватися, і він витягнув квиток в тридцять фунтова попросив мене його розміняти.

Таких грошей у мене, звичайно, при собі ненадані, і тоді він покликав слугу, той не забарився з’явитися, і я був пораженізяществом його ліврів. - Слухай, Авраам, - сказав його пан, - візьми цей квиток іразменяй його на золото; звернися до сусіда Джексону або до кого хочеш. В очікуванні слуги мій співрозмовник почав гірко нарікати на те, чтосеребро майже зникло з обігу, а, я, в свою чергу, поскаржився, що ізолота майже не стало, так що до того часу, як Авраам повернувся, ми обапрішлі до висновку, що нині взагалі з грошима стало туго, як ніколи.

Ви зрите того самого нещасливого священика, який так довго і - успешнолі, чи немає, судити не мені - боровся з цим бичем століття, багатошлюбність! - Пане, - вигукнув незнайомець, затремтів, - боюся, що я показалсявам людина жорстока, але я не міг справитися зі своїм цікавістю. - Пане, - закричав я, схопивши його за руку, - ви нітрохи не показалісьмне зухвалим, навпаки, я хочу просити вас прийняти мою дружбу - повага моеви вже завоювали. - З вдячністю приймаю! - Вигукнув він, стискаючи мою руку.

- Ославний стовп непохитної віри! Невже власні очі дивлюся я? .. Тут я був змушений перервати його, бо хоча авторське моє тщеславіеспособно було переварити будь-яку, здавалося б, порцію лестощів, цього разскромность моя обурилася. Як би там не було, між нами виникла дружба, така полум’яна і раптова, якої не зустрінеш і в романі.

Ми прінялісьбеседовать про найрізноманітніші матерії; спочатку мені здалося, що онне стільки вчений, скільки побожний, і що, можливо, відкидає всякуюдоктріну як непотрібне сміття. Втім, це нітрохи не впустила його в моїх очах, тому що я і сам у глибині душі почав схилятися до такої думки.

Як биневзначай, я помітив, що люди нині стали виявляти сумно равнодушіек вірі і занадто стали покладатися на власні умовиводи.

- У тому-то й біда, пане, - відповів він із жвавістю, ніби всю своюученость приберігав до цієї хвилини, - в тому-то й біда, пане, що міродряхлел, а тим часом космогонія, або, інакше кажучи, створення світу, вотуже багато століть ставить філософів в глухий кут. Які тільки припущення невисказивалі вони про створення світу! Санхоніатон, Манефа, Берозус і ОцеллійЛукан - всі їхні спроби виявилися марними.

Останньому прінадлежітізреченіе: “Анархон ара кай ателутайон то пан”, або, інакше кажучи, - “Все вмире перебуває без початку і кінця”. Та й Манефа, сам Манефа, який жілпрімерно за часів Навуходоносора (зауважу, що Осоріо - слово сірійскогопроісхожденія і зазвичай додається до імен царів тієї країни, як-то: Теглет Пал-Осоріо, Навона-Осоріо) так от, навіть він висловив припущення не менеенелепое, ніж попереднє: “Бо, як кажуть, ек то Бібліон кубернетес”,-що означає: “Книги нічому не навчать світ”; тоді він зробив попиткуісследовать.

.. Але вибачте, пане, я, здається, трохи відволікся. Останнє зауваження було справедливо, і я ніяк не міг збагнути, яке відношення до створення світу мало те, про що говорив я; втім, яубеділся, що маю справу з людиною ученим, і повагу моє до немувозросло ще більше. Тому я вирішив спробувати його на свій брусок.

Незабаром, проте, увагу нашепрівлек що ввійшов до кімнати юнак. Підійшовши до старого, голосом шанобливим ітіхім він відповів і сказав йому щось на вухо. - Не треба ніяких вибачень, дитино, - відповів йому старий.-Кожен зобов’язаний допомагати ближньому своєму. Візьміть це, мені шкода, що тут невеликі п’яти фунтів, але, якщо така сума виручить вас, я буду радий від душі. Сльози подяки бризнули з очей скромного юнака, але мояпрізнательность була чи не більше! Я був готовий задушити славного старцав своїх обіймах - так порадувало мене його добросердя! Але він сновапогрузілся в читання, а ми продовжували розмову.

Раптом мій співрозмовник, згадавши про справу, заради якої прибув на ярмарок, сказав, що як не дорожітон суспільством вченого доктора Прімроза, але повинен ненадовго мене покінуть.Услишав моє прізвище, старий глянув на мене пильно й, коли мойпріятель вийшов, спитав, не доводжу Чи я ріднею великому Прімрозу, цього стовпа віри, цьому ревному поборнику Одношлюбність.

Ніколи ще небілось моє серце таким щирим захопленням! - Пане, - закричав я, - я щасливий, що заслужив схвалення такогопрекрасного людини, як ви, тим більше, що ваша доброта вже без тогопреісполніла моє серце радістю! Так, пане, ви бачите перед собою доктораПрімроза, поборника Одношлюбність, якого вам треба було назвати великим.

У такому-то незавидному становищі і застав мене давній мій приятель,-як і я, священик, і в нього теж було якусь справу на ярмарку, він підійшов комне, потиснув мені руку і запропонував зайти до харчевні і випити з ним, що богпошлет . Я охоче погодився; нас провели в невелику задню кімнатку, гденаходілся тільки одна людина, поважного вигляду, старий, який, здавалося, був цілком поглинений читанням якогось величезного фоліанта.

У житті неприхід мені зустрічати людину, яка б так привертав до себе спершу погляду! Сиве кучері благородно осяяла його чоло, і, здавалося, міцною свіжої старістю своєю він був зобов’язаний нерозтраченої здоров’ю ісердечной доброту. Його присутність, втім, не завадило нашій розмові; миразговорілісь з приятелем про те, як з кожним з нас обійшлася доля, обуістоніанском суперечці, про моє останньому памфлеті, що викликала відповідь архідіаконаі, нарешті, про що спіткало мене жорстокому ударі.

Етоне завадило, втім, дружині на ранок кликнути мене, тільки-но я відійшов від дому, ішепотом повторити своє напуття - дивитися в обидва! Прибувши на ярмарок, я, як водиться, змусив коня показати хід, однакопокупателя все не було.

Нарешті підійшов якийсь баришник, тщательноосмотрел коня, але, виявивши, що вона крива на одне око, і разговаріватьдальше не став; зреагувала слідом за ним другий оголосив, що вона страдаетшпатом і що він не погодився б сплатити доставку її з ярмарку додому, дажееслі б йому цю шкапу запропонували задарма; третій сказав, що в неї нагнет ічто вона шеляга ламаного не варто, четвертий по єдиному оці зробив висновок, що в неї глисти, а п’ятий гучно дивувався, якого біса я торчу тут, на ярмарку, з кривою шкапою, ураженої шпатом, нагнітаючи і глистами, котораятолько і придатна, що собакам на м’ясо! До цього часу я вже й сам від всейдуші став зневажати нещасну тварину, і наближення всякого новогопокупателя збуджувало у мене відчуття, близьке до сорому, бо, хоча я і невір’я усього, що мені тут наговорив, я все ж таки подумав, що таке обіліесвідетелей говорить у їх користь - логіка, якої, до речі сказати, керується Григорій Великий у своєму міркуванні про добрі діяння.

Що до іншого - ні, ніколи. Правда, одного разу мимохіть він зауважив, що ще жодного разу йому не вдалося встретітьженщіну, здатну оцінити по гідності людини, якщо він їй покажетсябедним. - Вічна пісенька всіх невдах і ледарів! - Вигукнув я. - Втім, ти, мабуть, знаєш, мій друг, як треба дивитися на подібного роду людей, іпонімаешь, звичайно, як шалено було б очікувати, щоб людина, которийтак невміло розпорядився власним щастям, міг доставити счастьедругому.

Ми з твоєю матір’ю сподіваємося на краще для тебе доля. Цієї зими, яку ти, мабуть, проведеш в столиці, у тебе буде можливість сделатьболее розумний вибір.

Не беруся сказати, що з цього приводу думала Софія. Сам же я, зізнатися, не дуже сумував, що ми позбулися гостя, вселяє мненемалую тривогу. Правда, совість моя злегка жаліла на таке нарушеніезаконов гостинності, але я урезонити цю сувору наставницю, пріведядва-три слушний доказ, які цілком мене заспокоїли і примирили з собою. Докори сумління, що ми відчуваємо вже після звершення намідурного вчинку, зазвичай мучать нас недовго; совість адже неабияка боягузка, і якщо вона не могла втримати нас від гріха, то стратити нас за нього і подавноне стане, Тут, однак, виявилося, що необхідно привести їх гардеробв відповідність з блискучим майбутнім, яке їх чекало, а це требовалозатрат.

На великій сімейній раді ми стали думати, як нам добути для етогоденег або, інакше кажучи, що б з нашого майна можна було продать.Колебанія наші були нетривалі: решту мерин, позбувшись своеготоваріща, був зовсім не потрібний у полі, а так як він був крив на одінглаз, то і для їзди не годився; вирішено було продати його на бліжайшейярмарке, і на цей раз, щоб уникнути обману, я вирішив відвести його туди сам.

Хоч до цих пір мені не доводилося укладати торговельні угоди, я був впевнений, що не вдарю в бруд обличчям. Людина має інформацію про собственнойпрактічності в залежності від того, як судять про нього люди, його окружающіе.Все моє суспільство складалося майже виключно з моїх домашніх , так що яімел всі підстави вважати себе людиною великої життєвої мудрості.

Дружина невтомно твердила про блага, які ця поїздка неодмінно імпрінесет. Містер Берчелл з запалом намагався переконати її, я намагався не братьні ту, ні іншу сторону.

Він повторив ті ж аргументи, що були так сквернопріняти вранці. Суперечка розгорявся все сильніше, і бідна моя Дебора замість того, щоб приводити більш переконливі докази, починала говорити всегромче і голосніше, так, що під кінець була змушена криком приховати своепораженіе.

Втім, заключні слова її були дуже неприємні для всехнас: вже вона-то прекрасно розуміє, сказала вона, що в деяких осіб могутбить приховані причини для того, щоб нав’язувати свої поради, але онапопросіла б цих порадників надалі триматися подалі від її будинку. - Добродійко , - відповів Берчелл, зберігаючи спокій і тим раззадоріваяее ще більше, - ви маєте рацію, говорячи про приховані причини; так, у мене естьскритие причини, але я не буду відкривати їх вам, - адже я і без того прівелвам чимало доводів, - і ви залишили їх без відповіді.

Однак я бачу, що моіпосещенія стають тягарем, тому дозвольте откланяться. Втім, яхотел би ще раз навідатися до вас і попрощатися, перш ніж надовго покінуеті краю. З цими словами він узяв капелюх, і навіть Софіїну погляди, які, здавалося, докоряли його за поспішність, безсилі були утримати його. Деякий час після його відходу ми безпорадно дивилися один на друга.Жена, відчуваючи себе винуватою, намагалася під удаваним спокоєм іпрітворной посмішкою приховати своє збентеження.

Я вважав за потрібне понарікати їй. - Так-то, дружина, - вигукнув я, - так-то ми звертаємося з гостями? Так-то ми відповідаємо на добро? Повір, душа моя, що більш жорстоких інепріятних для мене слів жодного разу ще я не чув з твоїх вуст. - Вільно ж йому було доводити мене до цього! - Відповіла дружина. - Ну, та япрекрасно розумію мету його порад. Йому не завгодно, щоб мої доньки їхали встоліцу, йому, бачте, самому хотілося б насолоджуватися товариством менший.

Або цей халамидник думає, що вона не знайде кращого суспільства? - Який же він обідранець, серденько? - Вигукнув я. - Хтозна, може, ми всі дуже помиляємося щодо його стану? Часом він мені кажетсясамим справжнім джентльменом, якого мені доводилося зустрічати. Скажи мені, Софія, дитино, чи давав він тобі коли-небудь зрозуміти, говорячи з тобойнаедіне, ніби відчуває до тебе особливе почуття? - Пан, його розмову зі мною, - відповідала дочка, - бував всегдаразумен, скромний і цікава.